Розглянуто поточний стан досліджень вертикальної структури, складу та мікрофізичних параметрів аерозольної складової в атмосфері Сатурна. Відзначено недоліки застосування методів модельного аналізу атмосфер планет-гігантів з примусовим призначенням кількості і параметрів аерозольних шарів, які штучно включаються у модель вертикальної структури атмосфери. Перераховано переваги застосування методу ефективної оптичної глибини, що дозволяє визначити якісну картину висотного розподілу хмарних покривів у атмосферах планет-гігантів, а також розрахувати ряд мікрофізичних параметрів їхньої аерозольної складової без попереднього призначення модельної вертикальної структури. За даними спектральних вимірювань відбивної здатності інтегрального диску Сатурна у спектральних смугах поглинання метану на 619, 727, 842, 864 і 887 нм розраховано залежність об'ємного коефіцієнта розсіювання аерозолю від тиску у верхній частині атмосфери. При її визначенні застосовано метод ефективної оптичної глибини. Перераховано прийняті для виконання аналізу модельні допущення, кількісні співвідношення основних атмосферних газів і параметри функції розподілу по розмірах аерозольних часток. На досліджених висотних рівнях атмосфери Сатурна виявлено постійну наявність аерозолю та зміни його розсіювальних властивостей. Визначено висотні рівні з найбільшими згущеннями аерозольних шарів. Найпотужніша в атмосфері планети хмарна система має два максимуми об'ємного коефіцієнта розсіювання на рівнях близько 270 і 430 мбар і проміжне згущення на рівні 1.0 бар. На ділянці 2.2...8.0 бар розташовується протяжний аерозольний шар з максимумом розсіювання, який визначається в діапазоні значень тиску 3.8...4.8 бар, в залежності від аналізованої смуги поглинання метану. Виявлені значні дисперсійні відмінності на об’єднаній залежності об'ємного коефіцієнта розсіювання аерозолю вказують на можливу зміну радіуса або природи аерозольних часток в нижніх шарах атмосфери Сатурна.